2. Використання народної творчості при формуванні туристичної характеристики регіону

Важливою складовою традиційної (народної) художньої культури є етнографічна, культурна спадщина. Основними елементами етнографічної спадщини є: житла, храми, одяг, начиння, народні музичні інструменти, говірки і діалекти, традиційні устрої і типи господарювання, обряди і свята та ін.

Все це – результати творчої діяльності певного народу, що дійшли до нас з минулого і зберігалися як важливі складові частини етнічної культури. Вони представлені, в основному, експозиціями музеїв або (рідко) існуючими поселеннями, що зберегли особливості етнографічної, традиційної культури. Найбільший інтерес для туризму становлять так звані живі етнографічні музеї, наприклад «Пирогово» під м. Києвом. Цей музей просто неба створений як подібність невеликого фольклорного села, де в старовинних міських і сільських будинках можна познайомитися з «жителями» в старовинному одязі, зайнятими традиційними ремеслами, роботою по господарству з використанням старовинних знарядь праці.

Кожен елемент етнографічної спадщини має яскраво виражену географічну локалізацію. Це стосується одягу, домашнього начиння, прикрас, помешкань, орнаменту, які характеризують особливості етнічної культури і ступінь їх привабливості для туризму. Все це результат народної творчості.

Найбільший інтерес в народній творчості становить безпосередньо творчий процес відтворення досвіду. Тому такими важливими для туризму є зустрічі та безпосередній контакт з народними майстрами, проведення етнографічних шоу, де спеціально підготовлені етнографічні колективи розігрують перед туристами фольклорні сценки з використанням різних форм традиційної творчості (ритуальних пісень і танців, гулянь, приготуванням страв народної кухні). Рідше надається можливість ознайомитися із особливостями місцевої традиційної релігії або віруваннями. Народна творчість, що живе регіональними, місцевими традиціями, збереглася головним чином в сільській місцевості.

Народна творчість відображає ступінь органічного зв’язку мистецтва із життям народу. Головна властивість народної (традиційного) творчості – колективність, тобто спільність світогляду, світосприймання (обрядів, звичаїв, ритуалів) і художнього ідеалу. Із століття в століття народна творчість відбирає і шліфує накопичений досвід, зберігаючи краще, створюючи справді досконалу технологію, форми, орнамент, колорит. З часом все це отримує назву «заповіт предків».

У народній творчості, існують два напрями: витвори так званого «дійсного мистецтва» і товари широкого споживання. Витвори «дійсного мистецтва» – це оригінальні твори майстрів, а не наслідування або копії. Предмети широко споживання – це копії, виготовлені в ремісничих майстернях або на фабриках народних промислів. Враховуючи, що в наш час велику роль в художній культурі відіграє не тільки автор-творець, але і автор-виконавець, ключову позицію в художній культурі займає ідея збереження досвіду.

Основними видами народної творчості є: усна народна творчість, свята, ігри і видовища, традиційні релігії, ремесла (зокрема архітектура), кухня та ін. Кожний із видів народної творчості, у свою чергу, має внутрішню (часто досить складну) структуру. Народна музика включає пісенну, інструментальну і танцювальну творчість. Народний театр включає канонічні форми театру, спираючись на основи етнічних традицій, і поділяється на театр «живого» актора, театр тіней і ляльковий театр

Народні (етнографічні) свята, наприклад, поділяються на групи: господарсько-календарні, релігійні, сімейно-особисті. Ступінь значущості кожної групи визначається впливом традиції, що лежить в їх основі, в культурному житті етносу. Народна творчість у міру розвитку етносу і переходу його в стадію нації поступається своїм місцем мистецтву і масовій культурі, зберігаючи свій вплив тільки у віддалених сільських місцевостях, етнічних резерватах або спеціально створених центрах народної творчості.

Найбільш істотною межею народної творчості є її зв’язок з етнічною міфологією. Розширення міжетнічних і міжкультурних зв’язків не зруйнувало міф про етнічну (національну) винятковість, значущість народного (національного) ідеалу. Навпаки, у ряді випадків національна політика держави у сфері культури спирається значною мірою на такий національний (етнічний) ідеал. Найбільш яскравими прикладами такого підходу є Франція і Японія.

Мистецтво Японії називається більшістю дослідників традиційним. Населення Японії є етнічно абсолютно однорідним, єдина мала народність – айни – практично асимілювалася. Японія як держава і як етнос впродовж тривалого історичного періоду розвивалася в повній самоізоляції від інших країн і народів. Етнічним культурним ідеалом там стала лицарська культура самураїв. Її основа – народна творчість, художній канон і традиція. Принципи культури самураїв були поширені на всю націю. Це дозволило японцям зберегти самобутність внутрішнього світу, свій спосіб життя, своєрідність духовної культури, тобто зберегти свого роду культурну і духовну самоізоляцію і на початку XX ст. після «самовідкриття» країни і вступу її до світового культурного простору. Що ж допомогло японцям вистояти під пресом нововведень у області художньої культури? Переконаність в національній винятковості, заснована на традиційній японській міфології.

Франція як держава і як етнос, навпаки, сформувалася з безлічі окремих незалежних феодальних держав, що об’єдналися навколо Парижа і центральної влади – короля. Рівень розвитку економіки і культури цих держав був приблизно однаковий, кожна з них мала розвинені культурні зв’язки з сусідами. Після об’єднання регіони впродовж тривалого часу зберігали свою етнічну, культурну самобутність. У регіонах існували великі центри художньої культури, які часом змагалися з Парижем. Дотепер багато французів не забувають, що вони – або ельзасці, або пікардійці, або провансальці і т. д. і пишаються цим. Тому культурне об’єднання країни, створення єдиної нації було неможливе на основі одного художнього канону, однієї системи традицій. Навпаки, гасло Франції у сфері художньої культури (у мистецтві і народній творчості) можна охарактеризувати висловом «єдність в різноманітті». Тому у Франції існує національна художня культура (національне, французьке мистецтво і масова культура) і справжнє рівноправ’я всіх форм народної творчості у всіх регіонах країни. Немає французької (тобто національно-етнічної) народної творчості, але є народна творчість або Лотарингії, або Бургундії, або Аквітанії та ін., причому будь-яка з них важлива і займає почесне місце в художній культурі країни.

Разом із збереженням народної, традиційної культури важливою і необхідною умовою збереження і подальшого творчого використання накопиченого досвіду є стилізація. На основі традиційної культури, використовуючи її специфічні елементи, деталі, ритми, пластику, орнаменти, сучасні архітектори, дизайнери, модельєри, композитори, хореографи, кулінари створюють нові національні традиції, нові стильові особливості кожної нації, відповідні сучасному світогляду і духовному складу даної нації. Таким чином, традиційна (народна) культура стає частиною сьогоднішньої культури – національної і світової. Але зміна етнічної традиції, народної творчості відбувається не за бажанням окремих, навіть великих, людей або зацікавлених в цьому соціальних груп, шарів, класів, а під впливом змін в соціальному, економічному, політичному і духовному житті людей, суспільства, насамперед змін в техніці і технологіїї виробництва. Чим більше техніко-технологічних новинок і чим інтенсивніше вони упроваджуються в економіку, тим швидше змінюються і етнічні традиції. Інтенсивність новинок безпосередньо залежить від рівня розвитку країни, ступеня її залучення в систему міжнародних відносин в області матеріальної і духовної культури.

Прикладами національної культури є національна кухня, національні свята, національний костюм і багато іншого.

Національний костюм включає елементи традиційного оформлення. Але виготовлення такого костюма здійснюється за проектами і технологією на сучасних виробництвах в масових кількостях з сучасних матеріалів фабричного виробництва. При цьому з погляду національної культури абсолютно не важливо, чи розуміє пересічна людина дійсне значення традиційної символіки костюма; несуттєво, що вона не може розказати його історію, а набагато важливіше, що вона його носить: костюм видається людині красивим, ошатним, відповідає її естетичним уявленням і втілює приналежність до певної етнічної спільності (наприклад, «вишиванка», однак погано, коли вона є лише зовнішнім атрибутом, а не станом душі).

Сучасні національні свята поділяються на державні, релігійні, суспільні внутрішні і міжнародні, тематичні та ін.

Національна кухня – це характерний стиль приготування їжі, практика і традиції, пов’язані з культурою певної нації, кулінарне мистецтво. Українська національна кухня є, до речі, однією з найбільш складних у технологічному відношенні і найбільш якісною за смаковими характеристиками.