3. Історична довідка

Перші люди на території сучасної України з’явилися в епоху раннього палеоліту, в так звану ашельську добу, понад 900−800 тис. р. тому. Однак народження українського етносу пов’язують із виникненням трипільської культури (IV−III тис. до н. е.), коли ще й слов’ян як окремої спільноти не існувало Її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби, а також ті, що прийшли з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами.

Наступними яскравими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська, а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племінні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них − Скіфія, Кіммерія, починаючи з VII ст. до н. е. − античні міста Північного Причорномор’я, які принесли на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній.

Найбільшу зацікавленість становить І ст. н. е. − період, безпосередньо пов’язаний з історією східного слов’янства, багатовіковий розвиток якого спричинився до формування українського народу. З виникненням зарубинецької культури II ст. до н. е. − І ст. н. е., засновниками якої були прийшлі праслов’янські племена, центр слов’янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра.

Початок формування слов’янських культур припадає на другу половину V ст. Тоді складаються великі міжплемінні союзи слов’ян, на основі яких на рубежі VIII−IX ст. у Середньому Подніпров’ї склалося державне утворення «Руська земля». Бурхливе зростання міст, розвиток хліборобства, різноманітних ремесел, активна торгівля з Візантією, арабськими країнами та Європою, військові походи руських князів сприятливо впливали на формування давньоруського народу. Численні міста стали осередками високорозвиненої матеріальної та духовної культур, зокрема літератури, монументальної архітектури, живопису.

Віховою подією стало проникнення християнства, що прийшло на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнятим Володимиром Великим у 988 р. Запровадження християнства значно прискорило розвиток писемності, а також літератури, давні пам’ятки якої написані церковнослов’янською мовою. У середині XI ст. з’явилися перлини давньоруського зодчества − Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев’яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді.

Татаро-монгольська навала середини XIII ст. стала причиною затяжного економічного, культурно занепаду українських земель. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість, на тривалий час було припинено будівництво. Центром тогочасної духовної культури залишалася православна церква.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури стало Галицько-Волинське князівство, створене в 1199 p. (проіснувало до 1340 p.). Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю. На жаль, архітектурних пам’яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель м. Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну та П’ятницьку церкви. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури Галичини та Волині, як білокам’яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі, Святоіванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора (тепер Старий Самбір).

В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

Із підписанням Люблінської унії в 1569 р. українські землі опинилися під владою Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною, більшість українських феодалів і верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалилися від національної культури, мови, традицій, православної віри і сприймали польську. У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво − самобутній суспільний стан, який сформувався в XV−XVI ст. Вже в травні 1648 p. з численних джерел до Польщі почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює незалежну Українську державу із столицею у м. Києві – ця подія усунула загрозу зникнення українського народу як етнічної спільноти. Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648−1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з Валахією, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною, Австрією, Англією, Францією, Швецією та іншими державами.

Розвиток української культури цього періоду безпосередньо пов’язаний із зародженням бароко − стилю в європейському мистецтві ХІV−ХVІІІ ст. В Україні бароко заявляє про себе експресивною пластикою скульптури, потужним декоративним потенціалом української гравюри, високою метафізикою поезії, драматичним живописом, авантюрною бентежністю козацької душі. Так, в українському зображальному мистецтві другої половини ХVІІ та початку ХVІІІ ст. виникає школа гравюри (Д. Галятовський, І. Щирський, Г. Левицький та ін.). В архітектурі зазначеного періоду посилюється використання позолоти. Важливою тенденцією барокового мистецтва в Україні стає героїзація зображуваних образів.

Наприкінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. Широкими правами наділяється цензура. Використання української мови зберігається виключно в народному середовищі. На рубежі XVIII−XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація, власне стояло питання про саме її існування і, як наслідок, у XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства − національна інтелігенція, що зробило реальним українське культурне відродження.

В архітектурі XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення − головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт. У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму − Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса.

У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму знайшла відображення і в архітектурі: складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель споруджено в «цегельному стилі» (головна прикраса − нештукатурена цегельна кладка).

Подальший розвиток української культури та боротьба за національну державність відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. На першому етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку. Другий етап − це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки. І, нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України починаючи з листопада 1918 p. проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві.

На жаль, наприкінці 1920 − на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об’єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

З початком ХХ ст. українське мистецтво розвивається у руслі соцреалізму, що був проголошений єдиним дозволеним художнім методом. З гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Це викликало значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. Тому характерними для української культури є два напрями розвитку − в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні − Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові − Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема, в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні − православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі – наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, народні хори; видавництва, система національних недільних шкіл та ін.).

У радянський період, який зайняв більшу частину ХХ ст., українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 1920-х рр., трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову.

На рубежі 80−90-х рр. XX ст. в Україні відбулися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився насамперед в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше були проведені дійсно демократичні вибори до органів державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому результаті призвело до проголошення 24 серпня 1991 p. незалежності України.