3. Розуміння мистецтва як емоційної та наукової категорії

Художня культура як сфера духовного життя людей включає наочні результати творчої діяльності людей, людські сили і здібності, що реалізовуються в такій діяльності, а також соціальні поняття і цінності, спільні для великої групи людей і передаються від покоління до покоління. Художня культура – сукупний спосіб і продукт художньої діяльності людей.

Художня творчість – це не просто матеріальне втілення результатів мислення, а «мислення в матеріалах», тобто в колірних, пластичних, звукових відносинах, тому художня творчість (наприклад, балет, опера, картина, скульптура і т. п.) не переводиться в будь-яку іншу знакову або вербальну систему.

Художня культура охоплює всі галузі художньої діяльності (словесну, музичну, театральну, малярську та ін.). Вона включає всі процеси, пов’язані з мистецтвом (його сприйняття, вивчення, оцінка художніх творів, їх зберігання і розповсюдження), що забезпечують її успішне функціонування, – виховання і формування художників, публіки, критиків, мистецтвознавців, організаторів художнього життя. Перед художньою культурою стоїть завдання переробки всієї суспільно важливої інформації – ідеологічної (політичної, релігійної, етичної, естетичної) і пізнавальної – в інформацію художню, яка пов’язує всі галузі і сфери діяльності художньої культури з її споживачами, для яких це все власне і створюється.

Завдання туризму разом з іншими сферами людської діяльності –включити якомога більше людей в цей художньо-інформаційний потік. У цьому плані найбільшу питому вагу і значення має мистецтво.

Мистецтво – галузь людської діяльності, що прагне до задоволення однієї з духовних потреб людини – любові до прекрасного. Мистецтво – особлива форма суспільної свідомості, що є художнім (образним) віддзеркаленням життя. Одна з перших спроб вивчити і класифікувати мистецтво була зроблена Ш. Батте в трактаті «Витончені мистецтва, зведені до одного принципу», опублікованому в 1746 р.

Велику роль в класифікації мистецтва зіграла робота Ф. Шиллера «Про наївну і сентиментальну поезію» (1796 р.). У ній він показав, що в поняттях «сентиментальне» і «наївне» зашифровані два типи художнього світогляду, два методи творчості: нині перше називається класичним, або власне мистецтвом, а друге – народною творчістю.

У «Енциклопедичному словнику» Брокгауза і Ефрона мистецтво поділяється на три групи – тонічні (поезія, музика), образні (архітектура, скульптура і живопис) і змішані (сценічне, ораторське, хореографічне) та наступні види:

– пластичні, або просторові (архітектура, декоративно-прикладне мистецтво, художнє ремесло, живопис, культура, графіка, художня фотографія), у яких просторовою побудовою визначається розкриття видимого образу;

– тимчасові (музика, література), де головного значення набуває композиція, що розгортається в часі;

– просторово-часові – так звані синтетичні мистецтва (хореографія, театр, кіно, телебачення, естрада, цирк).

Чим більше видів мистецтв представлено на кожній території, чим більше сформувалося, склалося жанрів, художніх напрямів, чим більше на ній пам’ятників історії і культури, що належить до різних стилів, тим значніша культурна спадщина, а значить, і об’єм культурних цінностей даної території, даного народу.

Мови, діалекти, говірки, національні традиції і звичаї, історичні топоніми, фольклор, художні промисли і ремесла, а також витвори мистецтва, будівлі і споруди, що мають історико-культурну значущість, унікальні в історико-культурному відношенні території, технології і об’єкти, етичні і естетичні ідеали, норми і зразки творчої поведінки – все це називається культурними цінностями. Вся сукупність культурних цінностей епохи може бути поділена на дві групи: перша – те, що успадковане від колишніх епох, а друга – те, що створене або створюється сьогодні.

Функціональна класифікація культурно-історичної спадщини, запропонована дослідником В.П. Максаковським, цікава тим, що в неї включені не тільки окремі споруди і ансамблі, але і цілі міста. Всього виокремлено сім типів (класів, груп) пам’яток:

1. цілі міста або історичні центри міст, що становлять цінність як архітектурні ансамблі;

2. окремі унікальні архітектурні об’єкти церковного і цивільного призначення;

3. унікальні пам’ятки інженерного мистецтва;

1. стародавні культові споруди, святилища;

4. археологічні пам’ятки первісної доби і Стародавнього світу;

5. пам’ятки палацово-садово-паркової архітектури;

6. меморіали і пам’ятні місця, пов’язані з життям і діяльністю великих людей або з видатними подіями історії.

По кожному класу (типу) можна привести яскраві приклади.

Прийнято вважати, що велика частина культурних цінностей створена відповідно до певного художнього стилю.

Розглянемо співвідношення принципово протилежних понять «художній стиль» і «художній канон».

Художній стиль – деякий гармонійний «почерк», що виник з релігійних і етичних переконань і розвинувся завдяки однорідним (художнім) завданням і засобам. Художній стиль виражається в сукупності певних правил і форм, які служать відправною точкою для всіх витворів мистецтва значного відрізка історичного часу.

Художній канон – сукупність правил і норм, обов’язкових для виконання.

Канон – це еталон, модель, ідеальний художній зразок, що приймається за початковий, з яким порівнюють інші подібні об’єкти. Канон не підлягає вдосконаленню: він і є сама досконалість, еталон. Канон – основа художнього ремесла, символ досконалості творів майстра.

На противагу канону, художній стиль – це також сукупність правил і форм, але вони сприймалися і сприймаються не як вершина, ідеал, до якого потрібно прагнути, а як «першопоштовх», основа для подальшого розвитку творчої думки. Поняття «художній стиль» з’явилося порівняно недавно. Але задовго до цього часу люди створювали для себе таку сукупність правил і художніх образів, які служили їм зразком, точкою відліку в подальшій творчості.

Якщо вважати, що мистецтво – це професійна діяльність високоосвічених фахівців, а не духовна потреба людини в певному виді творчості, то ремесло є набагато старшим за мистецтво. Тому не дивно, що в ранні історичні епохи твори художніх ремесел і художній канон відігравали важливу роль у формуванні того, що значно пізніше назвали художнім стилем.

Лише після того, як оформилося «освічене», класичне мистецтво, художні ремесла стали тим, чим є в даний час (і чим були завжди) – народною самодіяльною («неосвіченою») творчістю і одночасно видом індивідуальної господарської діяльності.

Стиль перш за все виявляється в архітектурі, наймонументальнішому виді мистецтва, пам’ятки якого – найбільш помітні віхи для періодизації стилів. Інші види (образотворче мистецтво, музика, театр, танець, прикладні мистецтва) еволюціонують вільніше. Вони розвиваються і змінюються за художніми напрямами усередині стилю.

Художній напрям – це методи і прийоми художнього втілення, що відображають суть пануючого: як персона підходить до об’єкту мистецтва і виражає його мету і призначення (наприклад, реалізм, натуралізм, романтизм, кубізм, конструктивізм та інші напрями).

Ще один важливий феномен, що зустрічається в багатьох видах мистецтва, – це жанри.

Жанр (від фр. «рід, різновид») – історично сформовані внутрішні підрозділи в більшості видів мистецтва.

У образотворчому мистецтві основні жанри визначаються за предметом зображення і називаються: пейзаж, портрет, побутовий, історичний, анімалістичний, батальний, натюрморт та ін.

Жанр – поняття історичне: одні жанри відмирають (наприклад, міфологічний жанр в малярстві), інші – народжуються чи відроджуються (наприклад, архітектурно-декоративний пейзаж).

У пластичних видах мистецтв (незалежно від того, чи пов’язані вони з пластикою конструкційного матеріалу або людського тіла) жанрова класифікація не є прийнятою. Її місце займають полілогічні підрозділи, засновані на функції, функціональному значенні художніх творів.

Розглянемо це на прикладі танцю як виду мистецтва. Народні танці виникли пізніше з народних ігор і розваг і можуть бути обрядовими або святковими, маючи, як правило, яскраво виражений етнічний характер (наприклад, угорський чардаш, чеська полька, український гопак та ін.).

Багато народно-етнічних танців були стилізованими, тобто художньо переробленими мистецтвознавцями і професіоналами танцювального мистецтва, і перетворилися на історико-побутові та класичні танці, старовинні і сучасні, складові «золотого фонду» танцювального мистецтва (наприклад, гавот, полонез, вальс, самба, румба, мазурка і т. д.).

Художні твори більшості видів мистецтв не мають прикладного призначення, виняток становлять архітектура і декоративно-прикладне мистецтво. Зупинимося на розгляді особливостей декоративно-прикладного мистецтва.

Декоративно-прикладне професійне мистецтво – виготовлення (професійними художниками) одиничних, авторських художніх творів – прикладних предметів, призначених не тільки для задоволення прямих практичних потреб, але і для прикраси життя. Це меблі, начиння, одяг, ювелірні прикраси, іграшки, ковдри, вишивки, гобелени, плафони, фонтани, альтанки та ін. Саме з цими предметами найчастіше стикаються туристи під час подорожей. Тому необхідно знати і вміти розуміти дійсну цінність подібних художніх витворів декоративно-прикладного мистецтва.

Архітектура – будівлі і інші споруди, матеріальне просторове середовище для життя і діяльності людей. Поняття «архітектура» з’явилося в Стародавній Греції, де архітекторами називали будівельників. Це означає, що навіть в той далекий час не дивлячись на те, що не існувало офіційної відмінності між професійною, «утвореною» мистецтвом і «наївною», народною творчістю, люди віддавали належне рівню професіоналізму. Але починаючи з XVIII ст. у спеціальній, а потім і загальній літературі архітектуру стали розглядати як вид мистецтва.

У туристичному країнознавстві словом «архітектура» позначається саме мистецтво.

Об’ємні споруди архітектури поділяються на ряд груп:

– об’єкти культового призначення;

– світські об’єкти;

– археологічні, монументальні споруди.

До об’єктів культового призначення відносяться численні церкви, храми, монастирі, каплиці, пагоди, дзвіниці та ін. Види культових споруд різні в різних країнах. Але окрім релігійного культу існують інші його різновиди і відповідні види культових споруд. Наприклад, комуністична ідеологія використовувала такий різновид культової споруди деяких стародавніх народів, як мавзолей.

Об’єкти світського призначення поділяються на міські, сільські і заміські споруди. Міська архітектура представлена будівлями адміністративного призначення, громадськими будівлями і іншими спорудами, промисловими (виробничими спорудами), палацами і житловими будинками.

До заміських споруд відносяться замки, фортеці, палаци, садиби та ін. Сільські споруди – це адміністративні, суспільні, житлові будівлі, господарсько-побутові і виробничі споруди (млини, комори, стайні та ін.). Особливості світської архітектури і архітектури різні в різних країнах.

До археологічних, монументальних споруд належать мегаліти, стародавні городища, земляні вали, кургани і багато іншого.

При характеристиці даного розділу треба звернути увагу на наступну цікаву особливість: що є результатом творчої діяльності архітектора? Адже не сама будівля «в плоті», а проект його створення. Реалізація цього проекту – справа рук будівельників. На ранніх етапах історичного розвитку (а в сільській місцевості навіть набагато пізніше) архітектори, ймовірно, особисто брали участь безпосередньо в будівництві «їхніх» будівель. У будь-якому з аналізованих випадків йдеться про унікальні, особливо значущі об’єкти.

Старовинні будівлі й інші споруди, що дійшли до нас з минулих століть, є пам’ятниками архітектури (якщо тільки не йдеться про сільські, сільськогосподарські споруди, які, зрозуміло, ніхто спеціально не проектував). Але там, де можна назвати автора, архітектора, необхідно це робити.

Поняття «явище» і «подія» в туристичному країнознавстві дуже близькі за сенсом, але не тотожні. Під явищем розуміється щось, що рідко зустрічається і через це вважається незвичайним, винятковим. Проте, виникнувши одного разу, явище існує протягом певного часу або періодично повторюється.

У багатьох країнах світу існують постійно діючі симфонічні оркестри, але буває, що видатний музикант або група музикантів створюють свій новий оркестр або ансамбль, рівень виконання якого є набагато вищим за середнє – це явище в світі музики. Кожен виступ такого колективу на публіці стає подією національного або світового масштабу. Можна навести багато таких прикладів в багатьох видах мистецтва, але в цілому такі явища в світі мистецтва досить рідкісні.

Окрім явищ унікальних виокремлюють також явища рідкісні. До них відносяться гастролі, конкурси, фестивалі та ін. Практично будь-який театр виїжджає на гастролі. Це, так би мовити, рутина театрального життя. Але гастролі в м. Києві провідних солістів міланського оперного театру «Ла Скала» – це, звичайно, явище в театральному житті України. Хоча якщо це одиничний приїзд, то тут цілком доречно вжити слово «подія». Отже, подія – це теж унікальне явище, але одиничне, разове. Можна навести такий приклад: Перший Міжнародний конкурс ім. П.І. Чайковського – безперечно, явище в музичній культурі Росії, а перемога на ньому американського піаніста Вана Клайберна (Кліберна) – подія.

І явища, і події мають величезне значення. При цьому значення має не тільки явище саме по собі, а насамперед можливість побачити його, брати участь в ньому, спостерігати за ним. Тому в будь-якому явищі для туризму головне – його сторона подій, тобто місце і час його реалізації. Звідси, поширена практика називати все рідкісне, унікальне подіями в світі мистецтва.

Методики загальної характеристики, класифікації і оцінки явищ і події не існує, мова може йти тільки про опис.