3. Базові напрями туристичного вивчення форм суспільного існування: етносу, народності, нації

Народ(и) – певна спільність людей, що проживають на конкретних територіях. Видове поняття «народ» включає характеристики расового, етнічного, релігійного складу, етнокультурних особливостей, менталітету.

Расовий склад народів. Раси – групи людей, що історично склалися, пов’язані єдністю походження і схожістю зовнішніх ознак.

Поняття «раса» тісно пов’язано з місцем її розповсюдження. Не всі зовнішні спадкові особливості людей вважаються расовими. Расовими є лише ті, які характерні для народів, що населяють певну територію. Наприклад, відмінності в поставі, ступені розвитку мускулатури не вважаються расовими – вони залежать від зовнішніх умов, але не обумовлені якою-небудь географічною областю і не передаються по спадковості. Єдиної думки вчених (наприклад, етнографів) різних країн з питання стосовно кількості рас на Землі немає: виділяють від трьох до п’яти рас. Кожна група учених приводить свої переконливі аргументи, цьому присвячені десятки солідних наукових робіт. Але для туристичного вивчення країн питання про кількість рас не має принципового значення. Кожний дослідник, кожний автор або укладач туристичної характеристики має право прийняти будь-яку з приведених точок зору, оскільки расові відмінності не є чинником, що принципово розділяє людей на планеті. Для прикладу, можна намалювати прекрасну картину одним кольором (картини, написані, наприклад, тушшю в країнах Азії), вона полонитиме уяву, але більшості людей привабливішими здаватимуться картини, написані безліччю фарб, що відображають різноманіття навколишнього світу. Раси – безліч кольорів і відтінків, що створюють барвисту картину народонаселення в кожній країні і на Землі в цілому. На підставі цього приймемо за основу висновок про те, що під впливом певних причин склалося п’ять великих рас: 1) європеоїдна (євразійська); 2) монголоїдна; 3) американоїдна; 4) негроїдна (африканська) і 5) австралоїдна (океанійська).

Основними (домінуючими) расовими ознаками є: колір шкіри, особливості волосяного покриву, будова лицьової частини голови, співвідношення довжини ніг і довжини тулуба, малюнок шкіри, групи крові, приватні фізіологічні ознаки (наприклад, здатність переварювати молоко) та ін.

Етнічний склад населення. Сучасний етнічний склад населення нашої планети – результат тривалого історичного процесу. Етнос – це соціальна група, що історично сформувалася, володіє сукупністю наступних ознак: єдність території, культури на основі спільної мови, господарсько-побутових особливостей. До найважливіших ознак відносять також усвідомлення народом своєї єдності і відмінностей від інших народів («самосвідомість» і «самоназва»). В даний час існують різні форми (типи) спільнот, які відповідають певним рівням історичного розвитку будь-якого етносу: плем’я, народність, нація.

Насправді учені-етнографи виокремлюють значно більше форм (типів) етносів, але для туристичного країнознавства достатньо трьох основних. Більшість етносів пройшли тривалий шлях розвитку від племені до нації, ці форми відповідають певним рівням або стадіям етнічного або соціально-етнічного розвитку. На будь-якій стадії для кожного типу або форми, кожному етносу відповідають всі шість обов’язкових ознак: територія, мова, певні елементи духовної і матеріальної культури, самосвідомість і самоназва. Звичайно, слід пам’ятати, що проведення чітких меж між цими формами або типами етносів є дуже складним завданням.

Племенам (періоду «дитинства» етносу) відповідає єдність території, що розуміється як житло і спільне використання ресурсів. Це означає, що для племені важлива тільки територія, з якої в даний час збираються ресурси. Іншого розуміння території не існує. Мова існує, як правило, в усній формі, тому передача всього накопиченого досвіду здійснюється усним шляхом. Усна мова досягає вершини розвитку: перекази, легенди, оповіді, епос – прекрасні форми усної творчості. Розвиваються й інші елементи духовної культури: звичаї, обряди, традиції, ритуали, вони складні і займають в житті людей важливе місце. Найвищим елементом духовної культури є віра, система вірувань і пов’язаних з нею культів. Система вірувань має світоглядний характер, іноді – космологічний. У сфері матеріальної культури для різних племен характерні збиральництво і полювання, землеробство, тваринництво, торгівля (або інша форма обміну). Найвищим елементом матеріальної культури є ремесла, зокрема художні. Все це становить величезний інтерес для туризму.

Кожне плем’я складається практично тільки з родичів, близьких і далеких. У деяких районах світу дотепер збереглися численні племена – в Африці, Латинській Америці, Океанії. Наприклад, в Папуа Новій Гвінеї їх налічується більше 700.

В даному випадку ми згадуємо про племена, оскільки територія Карпатського регіону в ранні періоди історії населялася різними племенами: слов’янськими, романськими та фінно-угорськими.

Народності (період «юності» етносу) також відповідає єдність території, але «територія» має абсолютно інше смислове значення. Це земля «батьківських могил» – вітчизна, місце (ядро) формування даного етносу. Можна навести яскравий приклад: франко-канадці, більшість з яких ніколи не бачила Франції, але пам’ять про їх «історичну батьківщину» є для них найважливішим консолідуючим чинником.

Найвищого розвитку досягає культура мови: усна мова має безліч діалектів, а письмова є не тільки найважливішим засобом спілкування, але і стимулом розвитку культури і мистецтва. Важливим елементом духовної культури є і релігія – система законів (догматів і канонів), що упорядковують вірування і об’єднують їх прихильників в церкву – особливий тип релігійної організації. Зміна віри для члена племені була природна, оскільки, перебравшись на іншу територію, він вимушений був шукати заступництва у інших богів. Зміна віри людини сприймається як відступництво, зрада. Тому ті або інші релігійні догмати не стільки об’єднують людей, скільки розділяють їх. Прикладом цього є численні релігійні конфлікти в Європі в Новий час: Реформація і Контрреформація в Німеччині, Франції, Швейцарії, Чехії та інших країнах. Але недооцінювати роль релігії не можна, оскільки релігійна самосвідомість людей має вирішальне значення в їх етнічній самоідентифікації (наприклад, греко-католицька церква у Західній Україні). Крім того, церква відіграє важливу консолідуючу роль в державному будівництві.

Зміцнення держави безпосередньо тісно пов’язане з розвитком економіки, різних видів господарської діяльності. Разом з подальшим вдосконаленням старих галузей господарства з’являються нові. Найвищим досягненням матеріальної культури є масове виробництво (спочатку мануфактура, потім – промисловість), яке створило новий тип і стиль життя, нове середовище незаселеного – сучасне місто.

Народності є дотепер домінуючими етносами, народами на карті світу. Є райони земної кулі, де населення складається саме з народностей. Це Азія і Африка, навіть в Європі збереглося немало народностей.

Нація (період «зрілості» етносу) виникає в межах державних або політико-адміністративних кордонів, тобто нація формується тільки на певному політико-правовому полі, наприклад, в межах держави в цілому (українці в Україні) або республіки (татари в Татарстані). Якщо етнос не має власного політико-правового поля, визначеного статусу державності, – не може скластися нація, наприклад, українці в Росії – народність. Місце релігії в світській державі займає політика. Але недооцінювати значення і роль релігії в сучасному світі – злочин проти людства. Система суспільно-політичних переконань, ідеології об’єднує, консолідує величезні маси населення або ж, навпаки, розділяє їх. Саме соціально-політичні ідеї, стаючи переконаннями, перетворюють населення на суспільство, а людину – на громадянина.

Націй в світі менше, ніж народностей, і, можливо, менше, ніж племен. Нації кількісно переважають у Європі і Північній Америці.

Головною ознакою етносу в сучасному світі, на думку більшості вчених, є мова. Всього в світі налічується більше двох тисяч мов, хоча народів – майже вдвічі більше. Це пояснюється тим, що не всі народи зберегли «свої» мови. За ступенем схожості мови об’єднуються в сім’ї і групи. Найбільша за чисельністю – індоєвропейська сім’я, до якої відносяться близько 2,5 млрд. осіб. Народи цієї сім’ї переважають в більшості країн у всіх частинах світу, окрім Азії (Антарктида не враховується, оскільки не має постійного населення). Китайського-Тибетська сім’я – друга за чисельністю, саме вона домінує в Азії. Поширеність тієї або іншої мови можна також проілюструвати за чисельністю людей, що говорять на ній. Для прикладу, угорською мовою говорять майже виключно в Угорщині, за винятком невеликих вкраплень саме в Карпатському регіоні. Ці дані передають загальну картину, але вони відносні. Для чіткішої країнознавчої картини доцільно використовувати дані про чисельність населення, що говорить певною мовою, за країнами.

Співвідношення народу і мови може бути дуже різним. Є країни (але їх небагато), де жителі говорять однією мовою і належать до одного етносу (наприклад, Ісландія). Іноді народ має єдину літературну письмову мову, а літературних усних мов декілька (наприклад, китайська мова заснована на єдиній ієрогліфічній писемності, але житель північного Китаю не зрозуміє жителя південного Китаю, коли той прочитає написаний вираз вголос, хоча обидва вони – китайці).

Один народ може користуватися декількома мовами одночасно. Наприклад, більшість люксембуржців володіють люксембурзьким діалектом, німецькою і французькою мовами. Іноді нація складається з різних мовних груп, що зберегли ці рідні мови. Наприклад, в Швейцарії в Цюріху говорять німецькою, в Женеві – французькою, у Лозанні – італійською, але жителі цих міст ніколи не назвуть себе німцями, французами чи італійцями, вони всі – швейцарці. Навпаки, у Великобританії переважаюча більшість населення говорять англійською мовою, але шотландець, що говорить цією мовою, визнає себе ображеним, якщо його назвуть англійцем. Валлійці, корінні жителі Уельсу, що теж говорять цією мовою, також не вважають себе англійцями, не говорячи вже про північних ірландців. Ще складніше з літературною усною сербсько-хорватською (хорвато-сербською) мовою, якою говорять серби, хорвати, чорногорці і боснійці-мусульмани. Мова одна, а народи – різні. Відособлення народів і формування етнічної самосвідомості відбулося тут на основі приналежності до різних релігійних конфесій. У хорватів це пов’язано з католицтвом, у сербів і чорногорців – з православ’ям, а у боснійців – з ісламом.

Інший приклад – арабська мова. Етноси (марокканці, лівійці та ін.) поступово відгалужувалися від етносу, єдиного в історичному минулому. Релігія (іслам) відіграє в даному випадку об’єднуючу, консолідуючу роль, забезпечуючи спадкоємність і взаєморозуміння. Завдяки цьому народи дотепер значною мірою відчувають себе єдиним мегаетносом – арабами.

Важливими для туризму є дані про те, яка мова є державною або офіційною в тій або іншій країні. Англійська мова має подібний статус в 76 країнах, французька – в 34, іспанська – в 21, португальська – в 8. Широке розповсюдження цих мов в багатьох країнах Азії, Африки, Північній і Південній Америці пояснюється їх колоніальним минулим. Мовна приналежність тут помітно відрізняється від етнічної.

Коли йдеться про сучасні держави, рідко користуються терміном «етнічний склад населення», використовуючи термін «національний склад населення», хоча, власне, характеризується саме етнічний склад населення країни. Враховуючи це, також використовуватимемо загальнопоширений термін «національний склад населення».

За особливостями національного складу всі країни можна поділити на одно-, дво - і багатонаціональні. Однонаціональними вважаються ті держави, в яких частка осіб однієї національності (народності або племені) перевищує дев’ять десятих. Таких країн досить багато в Європі (Німеччина, Данія, Угорщина, Греція та ін.), Азії (Японія, Саудівська Аравія та ін.) і Африці (Лівія, Єгипет). Двонаціональних держав значно менше (Канада, Бельгія). Більшість країн світу багатонаціональні. Поліетнічний склад населення особливо типовий для країн, що розвиваються. Серед них найбільш багатонаціональними є Нігерія (близько 200 народів), Індонезія і Індія, в кожній з яких проживає по 150 народів.

Національні меншини – групи населення, що відрізняються від більшості населення в державі за етнічними, соціальними, культурними та іншими ознаками.

Деякі етноси мають складну внутрішню будову, поділяючись на субетноси і етнографічні групи. Це стійкі спільноти з характерними особливостями, традиціями культури і мови (діалект, говір). Виникнення субетносів і етнічних груп пов’язане з особливістю їх розселення усередині загальної етнічної території (природно-географічна, або історико-політична ізоляція частини етносу впродовж тривалого відрізка часу). Наприклад, етнічні групи – поляки-мазури, українці-гуцули і т. д.

Крім того, існує ще декілька видів спільнот: діаспора, клан, каста, стан. Ми розглянемо лише ті, які стосуються Карпатського регіону.

Діаспора – велика група людей, що територіально відірвана від свого народу і розселилася в багатьох країнах. Іноді чисельність діаспори є більшою за чисельність етносу, що проживає на історичній батьківщині. Число членів такої діаспори може складати декілька мільйонів чоловік (наприклад, українці-русини на Пряшівщині (Словаччина) чи угорці в окремих районах Закарпаття). Але всі члени діаспори усвідомлюють себе частиною «материнського етносу» (наприклад, діаспора євреїв, вірмен, китайців та ін.).

Стан – соціальна група людей, що володіє закріпленою в звичаї або законі (конституції) спадковими правами і обов’язками. Кожен стан – володар ряду привілеїв. Основними станами є: дворянство, духівництво, купецтво, селянство, міщанство. Становий поділ був типовим для докапіталістичної Європи, феодального Китаю, Індії та низки інших країн. У сучасному світі становий поділ суспільства скасовано, але в деяких країнах зберігаються привілеї для деяких вищих станів. Часто це пов’язано з існуванням монархій.

В окремих країнах Карпатського регіону відчувається так звана генетична пам’ять в становому плані. Тобто, стан сам по собі не має закріпленого за собою становища у соціальній структурі суспільства, але підкреслена приналежність до нього є елементом гордості окремої особистості. Мова йде про угорців і румун, які в певний період своєї історії переживали таку форму державності, як монархія.

У Європі буржуазні революції добилися скасування станових привілеїв і обмежень. Традиції різних станів були перероблені та уніфіковані, на їх основі були створені загальнонаціональні або регіональні традиції свят, одягу, кухні і т. д. Згодом на їх основі можуть бути створені загальнонаціональні традиції.

Відновлення станових традицій не означає заклику до відновлення самих станів. Будь-які традиції як елемент культури мають велике значення в житті народу і становлять величезний інтерес для туризму.